“Це мені не під силу”… але під силу Богу!

Коли востаннє ви відчували себе стурбовано або обтяжено в очікуванні чогось важливого? Коли востаннє ви в розпачі опускали руки і говорили: «Мені це не під силу!»?

Можливо це було перед співбесідою на роботу або відповідальною презентацією, яку не можна було провалити. Можливо це був ранок вашого весілля. Або очікування результатів детального медичного обстеження, вашого або близької людини.

Це могло бути і щось банальне: важка розмова з чоловіком, виховний момент з дитиною, якийсь фізичний біль…

Кожен з нас іноді відчуває занепокоєння у складні моменти життя. Чому це з нами відбувається? Тому що ми постійно випробовуємо наші можливості.

Здебільшого ми вимірюємо наш потенціал, зважаючи на два фактори: наші минулі досягнення і обсяг поставлених завдань. Один із найбільш промовистих біблійних прикладів – історія Давида та Голіафа. Солдати Ізраїлю ретельно виміряли розмір Голіафа (1 Цар. 17: 4-7), а Давид звернувся до досвіду своїх перемог, перш ніж йти на велетня (1 Цар. 17: 34-36).

В процесі вимірювання нашого потенціалу є і культурний аспект, і біблійна мудрість. Популярний вислів «Не відкушуй більше, ніж можеш проковтнути» звучить дуже схоже на те, що сказав Ісус: «Хто бо з вас, коли захоче збудувати башту, не сяде перше й не порахує видатків, чи має чим закінчити,?» (Лк. 14:28).

Але Давид пішов в долину не з цих причин. Існує кращий спосіб, за допомогою якого Давид оцінював свої можливості: він пам’ятав свою ідентичність дитяти Божого. Пам’ятаєте його знамениту фразу? «І вів далі Давид: «Господь, що врятував мене з левиних та ведмежих лап, врятує мене і з рук цього філістимлянина.» Тоді Саул сказав до Давида: «Іди, й нехай Господь буде з тобою!» (1 Сам. 17:37).

Давид не бачив своєї заслуги в перемозі над левом і ведмедем, так само як і не покладав на свої плечі тягар перемоги над Голіафом. Швидше за все, він нагадував собі про істину: основне завдання дитини не полягає у виконанні поставленої мети, а в слухняності Отцю, і нехай Він зробить справу.

Ми з вами просто не маємо можливості завоювати визнання самостійно. У нас немає влади змінювати ситуацію. Ми не можемо змусити людей бути «такими, якими хочемо». Ми не можемо зробити так, щоб чоловік чи жінка любили нас. Ми не можемо домогтися слухняності від наших дітей. Ми не можемо примусити двох людей примиритися. Чи не можемо змусити сусідів вірити в Бога…

Але це і не наше завдання досягати успіху; наше завдання – відповісти на заклик Бога в кожній ситуацій, місці і відносинах, в які Він нас поставив. Його ж обіцянка – на всіх шляхах слідувати разом з нами. Він ніколи не доручить нам завдання, не давши при цьому всього необхідного для її досягнення.

Бог непохитний. А так як кожен з нас – Його дитина, куди б ми не йшли, Його присутність і влада буде з нами. Він дійсно з нами завжди, і насправді є помічником, якого потребуємо.

Адаптація Тетяни Трачук